Офіційний сайт письменника з Дніпропетровська
|
|
|
|
Офіційний сайт письменника з Дніпропетровська |
|
Дмитро Бондаренко, роман "Роман з революцією" Сторінка 6 11 Районний виборчий штаб Ющенка і справді знаходився зовсім неподалік відділення Пенсійного фонду. Власне це була звичайна квартира на першому поверсі стандартної п’ятиповерхової хрущовки. Як правило подібні квартири на нижніх поверхах в центрі міста перебудовують під офіси або магазини, але в даному випадку ніяких перебудов в цій квартирі не було видно. Приміщення було маленьке, тісне і темнувате. Леся заскочила сюди після своїх справ у Пенсійному фонді, зовсім не збираючись затримуватись тут надовго. «Зараз тільки швидко віддам ці таблетки синові Красовської і все. На сьогодні – я вільна!» - радісно думала про себе молода жінка, але не так сталося, як гадалося. У штабі зараз перебувало небагато людей. А Станіслава Красовського молода жінка застала за розмовою по телефону. Молодий політичний активіст щось жваво розказував у трубку, і здавалося зовсім не помічав нікого навколо. Коли хлопець побачив, що
Леся прийшла саме до нього, він лише жестом запропонував їй присісти неподалік і почекати. Увесь його вигляд ніби говорив зараз, що поки не закінчить цю розмову він недоступний ні для кого. «От гадство! - подумала з досадою Леся. – Мені ж тільки на хвилину! Передати ці ліки від його мами і все. А тепер от мабуть таки доведеться невідомо скільки ще чекати. Хто зна, коли він врешті наговориться?» Станіслав Красовський і справді, здавалося, не збирався закінчувати свою телефону розмову швидко. Навпаки з кожним новим словом він розпалявся і розгарячувався все більше і більше. Від нічого робити Леся почала розглядати зовнішність хлопця прискіпливіше, і тут просто не могла не відмітити як же він був схожий на свою некрасиву матір. Але крім негарного маминого мавпячого обличчя Стасік мав також великі м’язисті руки, якими він орудував ну майже зовсім як орангутанг. Так, цей хлопець був, м’яко кажучи, не дуже привабливим зовні. Але водночас в його поведінці і жестикуляції було помітно стільки енергії і жвавості, що якось на ці моменти увага зверталась лише при особливому прискіпливому погляді. В усіх інших випадках очевидно важливіше було не те, як Стасік виглядав, а що він робив і казав. А казав він зараз таке, що навіть абсолютно байдужа до політики Леся мимоволі заслухалася. - А я тобі кажу, що тільки кров, – ораторствував у телефонну трубку Стасік. - Тільки кров може зробити революцію! Всі ці мирні протести опозиції нічого не дадуть. Влада буде робити як хоче і плювати їй на народ. У них уже, звісно, все вирішено. Янукович перемагає, і все чікі-пікі. Необхідний відсоток для його перемоги на виборах намалюють і не подавляться. Досвід уже є. Технології фальсифікацій давно напрацьовані. Каруселі, купівля бюлетенів, залякування і так далі і тому подібне… Ні, ні, Паша, ти мене не зрозумів. Я зовсім не закликаю зараз брати штурмом Верховну Раду або адміністрацію президента. І кров я маю на увазі не ту… Не правителів кров. Я маю на увазі жертви серед протестувальників і активістів опозиції. Тільки тоді коли проллється їхня перша невинна кров – тільки тоді можлива справжня революція! Як? Звідки я таке взяв? Ні, ні, це зовсім не дурниці, і не брєд. Повір мені. Я не дарма історичний факультет закінчив і захистив диплом по Великій Французькій Революції. Я в цій темі дуже добре розбираюсь. Історія революцій – це моя фішка! Так от… Всі, наприклад, знають про взяття Бастилії. Але мало хто розбирався детально, що ж там власне сталося. В школі про це дуже поверхово навчають. Ніби то розлючений натовп голодних бідняків штурмував цей символ королівської тиранії, цю фортецю-тюрму, щоби звільнити нещасних в’язнів монархічного свавілля. І з цього власне і почалася Революція. Так, справді Французька Революція почалася із взяття Бастилії. Але народ штурмував в’язницю зовсім не для того, щоб звільнити її в’язнів. Вірніше, і для цього також, але то було діло десяте і попутне. Головною ж причиною цього відчайдушного вчинку було те, що в Бастилії було дуже багато потужних гармат, які погрожували обстрілювати мирних демонстрантів в центрі Парижу. Там було дуже зручне місце для обстрілу, з цієї фортеці. А в цей час якраз із Версаля на столицю йшло велике королівське військо, яке збиралося силою придушити мирні виступи народу. Якби революційні парижани не захопили Бастилію, це військо при допомозі гармат в’язниці просто би стерло їх всіх на порох! Тобто революціонери були просто змушені застосувати силу, бо постала цілком реальна погроза, що їх всіх фізично знищать. А до всіх цих подій народ у столиці Франції протестував доволі мирно. Взагалі, якщо ретельно проаналізувати більшість революцій, то спочатку всі невдоволені владою як правило ведуть себе підкреслено миролюбно. Та у них, власне, просто і другого вибору нема. Бо на боці влади – реальна сила армії і поліції, проти яких особливо і не повоюєш голими руками. Тож опозиція завжди намагається діяти мирно, принаймні спочатку. Ситуація міняється, коли у влади здають нерви. Коли вона бачить, що протест проти неї не стихає, а тільки збільшується. Тут як правило, якийсь ідіот у самому найвищому керівництві не витримує, і віддає наказ стріляти. І все. Кінець. З цього самого моменту влада приречена. Революція стає неминучою. Бо жоден, навіть найбільш трусливий народ, не може простити владі свою пролиту кров. Бо кров – не прощають. За кров треба платити кров’ю! Хто знає, якби повернулася історія, якби в 1905 році в Росії не сталося Кровавоє Воскресеніє, коли царські війська розстріляли абсолютно мирну демонстрацію, яка йшла ходою просити про щось «доброго царя». Після цього жахливого розстрілу вже ніхто ніякого «доброго царя» більше не згадував, а було справжнє збройне повстання по всій Російській Імперії. Навіть в нашому тихому Дніпропетровську, тоді Катеринославі, пів міста було в барикадах! А взяти 1991 рік. СССР цілком би міг проіснувати ще хто зна скільки років, якби не ці ідіоти із ГКЧП, які вирішили зробити переворот і силою задавити демократів. І що ж – таки задавили танками декількох молодих активістів, і одразу ж програли. В революції зовсім не так як на війні. Це на війні, хто перший нападає, той має перевагу. Як приміром було у Гітлера або Наполеона. В революції – все навпаки. Хто перший починає насилля, той як правило і програє. Бо в очах народу невинні жертви постають святими, за якими піднімаються мільйони, а кати – викликають до себе іще більше ненависті і бажання помсти. І разом все це, звісно, веде до безперечної поразки влади. Така влада приречена, і раніше чи пізніше, залежно від обставин, вона впаде. І тут без варіантів. Що? Що, Пашо? – Стасік врешті дозволив вставити слово і своєму співрозмовникові, - ти питаєш, а як це все стосується до власне нашої ситуації? А так. Самим прямим способом стосується. Коли нинішній президент Кучма накаже стріляти по демонстраціям невдоволених – оттоді тільки і почнеться справжнє діло. Тоді у лідерів опозиції будуть розв’язані руки, і варто їм буде зробити заклик до збройного повстання, як спалахне вся країна, весь народ! І ми їм допоможемо, бо великі кар’єри робляться під час великих справ. Ти розумієш, про що я, Пашо? Революція – це величезний шанс для тих, у кого до цього не було жодних шансів, тобто для нас із тобою! Подумай сам, чи став би Наполеон тим Наполеоном, який так прославився на багато століть уперед, якби не відбулася Велика Французька Революція? Адже це саме вона винесла його на самісіньку вершину влади! - О! Що я чую? Стасік ти знову свою пропаганду розводиш? – раптом долинув чийсь доволі владний голос звідкись із входу в штаб-квартиру. Стасік, почувши його, так і закляк на місці та машинально, без будь-яких пояснень своєму телефонному співрозмовнику Паші, поклав трубку. Але збентеженим зараз виявився не тільки він, але й сама Леся. Дівчина мимоволі здригнулася від несподіванки. Голос, який щойно пролунав, видався їй дуже-дуже знайомим. Буквально зовсім нещодавно вона вже десь чула його.
12 Через кілька секунд все прояснилося. На порозі кімнати з’явився той самий респектабельного вигляду чоловік років сорока, який буквально пару днів тому підвозив Лесю і ще декількох попутників на своєму джипі. «Хм, здається в цьому штабі Ющенка він не остання людина, - мимоволі подумала Леся. – Тепер цілком зрозуміло, чому його так цікавило питання «хто за кого голосуватиме?» - Станіславе, - мовив з докором, але дуже поважно і спокійно водій джипу. – Я ж тобі вже скільки разів казав, щоб ти оті свої кроваві «революційні теорії» залишав поза роботою у штабі. Вдома або із друзями ти можеш розмовляти про що хочеш, але на роботі, будь таким ласкавим, притримуватися головної лінії партії. А яка у нас головна лінія? - Не піддаватись на жодні провокації влади, вести тільки мирну агітацію і роз’яснювальну роботу серед населення, Сергію Олександровичу… - понуро, мов завчений урок почав бубонити собі під ніс Стасік. - Правильно, - злегка, майже непомітно, кивнув головою Сергій Олександрович і продовжив своїм вкрадливим і авторитетним голосом, - Стасіку, я розумію, що ти багато робиш для нашої спільної справи, і ми дуже цінуємо твій вклад, але будь ласка, давай не доводити справу до крайностей, добре? Ти ж розумієш, що оці твої радикальні погляди і ідеї зараз дуже на руку нашим ворогам. Це може стати для влади прекрасним доводом, щоби звинуватити весь наш рух у тероризмі або ще в чомусь такому і взагалі розігнати всіх нас одним махом. - Гаразд, - невесело погодився Стасік і важко зітхнув. – Я все розумію. - От і добре, - підсумував Сергій Олександрович і тут таки нарешті помітив Лесю. - Е-е-е… Здається, ми уже десь зустрічалися. Ви прийшли записуватися в агітатори за Ющенка? - Я?! В агітатори? Ви що смієтеся?! – Леся була неабияк заскочена. Її явно образило те що, як виглядало, цей Сергій Олександрович зовсім не запам’ятав її. В той час як вона навпаки закарбувала його у своїй пам’яті дуже-дуже добре. – Я тут, бо мені просто треба дещо передати Стасіку
від його мами, - вона поспіхом полізла в свою сумочку за ліками. Віддавши їх ошелешеному Красовському-молодшому, молода жінка швидко підвелася зі стільця. Так вийшло, що зараз Сергій Олександрович стояв якраз на її шляху до виходу. Леся підійшла майже впритул до нього і тихо, але чітко та навіть з деяким викликом мовила: - Так, ми з Вами зустрічалися недавно. Ви підвозили попутників на Красний Камінь. І тоді я вам уже сказала раз, що абсолютно не цікавлюсь політикою. Дайте мені пройти, будь ласка. Мені треба додому. Не чекаючи довго, вона спробувала протиснутися між цим чоловіком і столом, що стояв біля дверей, але вийшло все це якось так незграбно і нервово, що через секунду молода жінка з гуркотом полетіла на підлогу. Ще секунда, і міцні чоловічі руки швидко підняли її знову назад на ноги. - З Вами все нормально? – турботливо спитав Сергій Олександрович, заглядаючи їй у вічі. Леся тряхнула головою: - Так, зі мною все в порядку. Голова, здається, тільки трохи паморочиться. - Ви ж збиралися додому, на Красний Камінь? Добре. Я якраз зараз планую в тому напрямку… Я вас підвезу. - О! Ну нащо ж такі складнощі? – театрально заявила Леся і сповнена своєї гідності мовила, – дякую за турботу, але я преспокійно можу і сама дістатися на маршрутці. - Та ладно вам, все нормально. Я справді їду в тому напрямку, і вас підвезу, - мовив він дуже доброзичливо. - А зараз же якраз «година пік» і черги на маршрутку просто величезні. Іще зомлієте там та впадете, як оце зараз, а потім мене ж і будете звинувачувати в цьому заочно. Ні, давайте я вас все таки підвезу. Для нашого обопільного спокою.
Читати далі (на сторінку 7)...
|
|
