Офіційний сайт письменника з Дніпропетровська
|
|
|
|
Офіційний сайт письменника з Дніпропетровська |
|
Дмитро Бондаренко, роман "Як стати президентом?" сторінка 7 13 Через кілька днів від моєї останньої зустрічі з Хмуріком ми з дружиною вечеряли на кухні. Після роботи я завжди голодний як собака, і тому дуже розлютився, коли раптом задзвонила моя мобілка. Якого чорта кому треба! Не дають нормально поїсти! Не відриваючись від тарілки я потягнувся за телефоном і хотів уже автоматично скинути виклик, як раптом краєм ока помітив, хто це дзвонить. Хмурік? Не може бути. Ні, це неможливо! Минулого разу я про всяк випадок залишив колишньому однокласнику номер своєї мобілки. Але з того, як тоді скривився Єгор я дуже ясно зрозумів, що скоріше на нашу планету нападуть іншопланетяни ніж він мені колись подзвонить. І раптом таке… Я був такий збентежений, що врешті забув навіть про їжу і натиснув кнопку з’єднання. - Алло, привіт! – почувся надзвичайно схвильований голос Єгора, і у мене мимоволі промайнула думка, що марсіани мабуть таки й справді атакували Україну. – Слухай, давай свою адресу, я зараз до тебе під’їду. Треба переговорити. Я ошелешено і на автоматі продиктував Хмуріку свої теперішні координати. - Добре. За пів години я буду у тебе… - мовив Єгор і відключився. Нічого не розуміючи, я зиркнув на дружину. - Хто це? Твій Хмурік? – запитала Оля награно байдуже. - Так, це він. Зараз приїде до нас. Але звідки… звідки ти здогадалась що це саме він? Її очі хитрувато примружились і вона задоволено усміхнулась. Але нічого не відповіла. - Так, здається, я починаю здогадуватись, - сказав я, - це твої штучки. Ти щось зробила, провернула якусь авантюру з Єгором? Так? - Зачекай, ще ж нічого не зрозуміло. Ми ж ще не знаємо, що він нам зараз скаже, твій колишній однокласник. Хоча, ти прав, дещо я таки зробила… Просто у кожної, чуєш,
кожної людини є своє слабке місце, своя ахіллесова п’ята. І треба тільки змогти знайти її і тоді… цілком реально можна навчитись керувати цією людиною. Після цих жінчиних слів мені раптом стало трохи страшнувато. І в першу чергу за себе.
14 Трохи згодом ми втрьох сиділи на кухні і пили чай. - Слухай, ми можемо поговорити наодинці? – Хмурік багатозначно покосився на мою дружину. - О, звичайно! Не буду вам заважати, - Оля демонстративно підхопилася зі свого місця і зиркнула на мене, – у вас же є свої чоловічі таємниці… А по ящику якраз серіал почався. - Ну от… - мовив Хмурік, коли ми залишились удвох. Вигляд у нього був якийсь аж занадто знервований. - В смислі? – запитав я. - Пам’ятаєш Аню Самойленко з нашого класу? – продовжив Єгор тремтливим голосом, - сьогодні вона бачила мене на моїй роботі… - На роботі? – перепитав я, - ну і що в тому такого? - Як?! Хіба я тобі не розказував, де працюю? І ким?! - Ну ти казав в якійсь газеті… - розвів я руками, - якось вона ще так називається… - Раніше вона називалась “Власна думка”. - підказав суворо Хмурік. – Якось під вибори мене туди “тимчасово” влаштували. Власник газети належав до нашої партії, в якій я тоді був активістом і так само як і я покладав на неї великі плани. Але партія до парламенту не пройшла, і хазяїн видання розчарувався у політиці. А газета змінила назву і напрямок. Тепер це якби тижневик для всієї родини і називається “Бабушкі і прабабушкі”. А замість політики тепер головні статті типу “Лікуємо геморой мексиканськими кактусами” та “Калотерапія: міфи і реальність.” Що ж… на той час я теж закинув політику, мені нікуди було діватись, тому залишився працювати у “Бабушках і прабабушках”. Але і це все ще було пів біди. Газета виходила все меншим і меншим тиражем, бо конкурентів в цій ниші і так багато, то нашій редакції довелося ще й різною дрібнотою підробляти. Друкування візиток, рефератів… Але й цим мало що заробиш, то ж на сьогоднішній день основний прибуток від копіювання. “20 копійок - одностороння, 40 - двохстороння!” - Тобто ти хочеш сказати… - запитально подивився я на Хмуріка. - Так, - червоніючи опустив очі Єгор, - я стою на ксероксі, і роблю копії за гроші – оце зараз моя основна робота на фірмі. Правда з моїм пузом довго і не вистоїш, то я якось так пристосувався, що майже сиджу. Але ти бачиш до чого я дійшов?! У інших фірмах на ксероксі якихось дівчат садовлять працювати. Зовсім таких молодих, які
ще ні чорта не вміють робити, як тільки листочки у копіювальну машину сувати, а у нас в якості такої дівчини - я. Бо теж насправді в свої майже тридцять нічого не можу і не вмію! А знаєш, як мені стидно бува, коли трапляється знайомі обличчя заходять у наш офіс зробити копію!? “20 копійок - одностороння, 40 - двохстороння!” Але сьогодні… ну зовсім хана! Сьогодні зайшла вона! - Ти маєш на увазі Аню Самойленко? – перепитав я. - Да! Я про неї! – важко зітхнув Хмурік і аж заплющив очі. – Я готовий був крізь землю провалитися, аби вона мене не помітила. Спробував зробити вигляд, що зайнятий чимось іншим… відвернувся, а потім і взагалі хотів вискочити ніби в туалет. Але вона окликнула мене, і… довелось повертатися. О Господи, бачив би ти як вона здивувалась, побачивши моє пузо і ким я зараз працюю! Була до того ошелешена, що й мабуть забула якого чорта до нас зайшла. Мабуть їй теж треба було зробити якусь копію. Ми привітались, і я дуже швидко зрозумів, що вона й сама уже пожаліла, що мене позвала. Одразу ж кудись заспішила, заметушилася. А бачив би ти яка вона тепер! Ну точно якась ділова красива жінка з американського серіалу! І тут я поруч з нею… Вона мабуть собі десь уявляла, що я якраз уже ось-ось стану президентом, або принаймні кимсь таким… А тут, виявляться, якийсь пузатий хлопчик на ксероксі. Потім вже, коли вона пішла, я прослідкував за нею у вікно. Бачив би ти який у неї здоровенний чорний джип! І вона сама за кермом! Хмурік розказував все це, а по його щоках реально текли сльози. І мені самому теж ставало жалко його як і мабуть, ще зовсім недавно було жалко Ані Самойленко.
Читати далі (на сторінку 8)...
|
|
