Офіційний сайт письменника з Дніпропетровська

Дмитро Бондаренко, роман "Як стати президентом?" сторінка 4 7 -Вже пізно, - сумно зітхнув Хмурік, - я дуже пізно все це зрозумів. Бачиш, я витратив роки не на те, що насправді потрібно було робити, і розвивав зовсім не ті якості, які необхідні для президентської кар’єри. Адже в реальності виходить, що для успіху треба бути якимось таким модником, бабником і гулякою, щоби вміти легко запудрити голову якій-небудь дочці високопоставленого татка. Е-ех, - гірко зітхнув Єгор, - а я цього зовсім не вмію. -Да, така у нас мабуть країна ненормальна… - розхвилювався я, - а ми все дивуємось, чому це у нас все не як у людей, а завжди мов через сраку! А воно ось чому! Бо у нас президентами стають не ті, хто справді можуть грамотно керувати, а ті хто вміють добре повісити лапшу на вуха, спочатку своїй майбутній дружині, а потім і всій країні! От би Америці таких президентів як наші, вони б швидко її розвалили… -Помиляєшся! – перервав мій монолог Хмурік. - Ти гадаєш, що у них якось по іншому? А ні фіга! Теж все як і у нас! Я спеціально досліджував це діло і перерив купу літератури… Взяти б для прикладу найвідоміших їхніх правителів. Перший американський президент Джордж Вашингтон був спочатку звичайним землеміром. І так би мабуть і залишився ним до кінця своїх днів, якби одного прекрасного дня не охмурив доньку дуже поважного землевласника і багатія. Коли вони одружились, то разом на двох мали до 300 душ рабів і до біса пахотної землі. Це жінчине придане і новий соціальний статус дозволили Вашингтону робити пишні   прийоми і виїзди, що зробило його дуже популярним серед місцевої знаті. І коли прийшов час обирати першого президента, більшість еліти з радістю підтримали улюбленця публіки і “свого в дошку” хлопця Джорджа! Тепер його хитра мордяка дивиться на нас і весь світ з однодоларової купюри… -Стривай, - збентежено мовив я, - ну може це винятковий випадок? Зачекай, хто там у них ще на баксах зображений? Може інші якось по-другому досягли успіху? -Добре, - погодився Хмурік, - хто там ще… Купюра в п’ять баксів. Абрахам Лінкольн, шістнадцятий президент США, син дуже бідних фермерів, заробляв тим, що перевозив плотом по річці якісь шмотки для дрібних підприємців. Потім горбатився на пошті, був землеміром, дрібним юристом. Але реально його кар’єра розпочалась тільки тоді, коли він закохав в себе дочку одного банкіра, і власника багатьох рабів. Якби не допомога впливового і грошовитого тестя, то молодий Абрахам, яким би він розумним і талановитим не був, навряд чи зміг би переможно обратись депутатом парламенту, з чого і почалась власне його блискуча політична кар’єра… -Мда… - я ошелешено почухав потилицю, - невже воно все так… так просто… -Да, так і є, - авторитетно вів далі Єгор, - в історії нам завжди розказують казочки про те, яким героїчним і мудрим був той чи інший правитель, але яким саме чином він піднявся до висот влади, про це як правило не сильно розводяться. Хоча я для себе особисто вивів таку закономірність. Стати головною особою в державі можна лише трьома способами. Перший, найпростіший і найпряміший, за допомогою збройного перевороту або революції. Як приміром зробили Ленін, Сталін, Фідель Кастро або Гітлер. Але зараз, у двадцять першому столітті, принаймні у Європі, це майже неможливо. Ніхто не визнає такий режим, а той самогубець хто таки спробує вчинити подібне, автоматично отримає статус світового ізгоя і злочинця. Другий спосіб – народитись у впливовій сім’ї вищого світу, що саме по собі дає гарний старт для будь-яких починань, у тому числі і посягань на найвище крісло у державі. Так було з Черчіллем, або Рузвельтом. Батько першого був герцогом, а другого – багатющим землевласником і підприємцем, який мав широкі зв’язки у політичних колах. Ясно, що якщо у тебе батьки птахи не такого високого польоту, то цей шлях теж не для тебе. Що ж залишається? Для всіх інших зостається лише один-однісінькій третій спосіб. Якщо ти сам не народився сином герцога або олігарха, то можна одружитись на доньці того чортового герцога або олігарха! Це знаєш, як продовження знаменитого жарту про полковника. Що син полковника, може стати і майором, і підполковником, і полковником, але генералом – ніколи. Чому? Бо у генерала свій син є. Так от, що я тобі скажу - син полковника таки може стати генералом! Як? Якщо він одружиться на генераловій донці! До речі, про полковників. Ти знаєш, що приміром головний правитель Росії – Владімір Владімірович Путін, у якого самого двоє дочок, дуже добре всю цю штуку розуміє. Його доньок так охороняють і приховують, що і дотепер ніде, навіть в Інтернеті, не існує жодної фотографії їхніх облич у дорослому віці! Бо Путін - розумний мужик, і він реально усвідомлює, де його найслабші місця. А то ж який-небудь аферист, приміром, візьме та й закохає у себе одну з його ненаглядних. І що тоді будеш робити? Доведеться його потім якимось міністром ставити, щоб дочку не ображати… Я дуже уважно слухав цей монолог Хмуріка про дружин “сильних світу цього”, але чим далі, тим все більше і більше мимоволі згадував свою власну жінку. І мені чомусь ставало якось сумно і ніяково.   8 Цієї ночі я довго ворочався з боку на бік і ніяк не міг заснути. -Слухай, у тебе все в порядку? – стривожилася дружина, якій я своїми постійними крутіннями теж не давав спати. -Та розумієш, був я сьогодні в гостях у одного старого знайомого. Ми в школі разом вчилися. Так ось… - і я докладно майже слово в слово розповів жінці про свою сьогоднішню зустріч із Хмуріком. Оля уважно слухала мене та жодного разу не перебила, що для неї, треба сказати, було надзвичайною рідкістю. І навіть коли я уже все повністю розповів, ще деякий час мовчала і про щось собі думала. -Ясно. Що ж, все ясно, - врешті багатозначно мовила вона, - ясно, чому ти тепер ніяк не можеш заснути. -І чому це? – я щиро здивувався. -Просто жалієш себе, що одружився на мені, а не на донці якогось крутого папіка. І що раз так, то виходить, не бачити тобі ніколи вдалої кар’єри. Бо мої батьки зовсім не олігархи, і у них немає трьохсот рабів, та що там – навіть заводика ніякого маленького немає… -Та при чому тут це! – обурився я і тим сильніше, що жінка й справді десь відгадала   мій реальний стан та думки, в яких я навіть сам собі не хотів признатися. От же ж баби – не обдуриш їх, наскрізь все бачать! -У тебе є його фотка? – запитала Оля дуже серйозно. -Кого? -Ну цього Гмуріка, чи як його там. -Хмуріка? Так, звичайно… - сказав я і одразу спохопився, - хоча, я ж тобі розказував, що він старався ніколи не потрапляти у кадр! Боявся, що коли стане президентом, це буде як ніби компромат на нього. От дурний! -Ну, хто дурний, так це точно не він, - мовила жінка все з тим же дуже серйозним виглядом. – Але ж повинно у тебе хоч якесь його зображення лишитись? Він же мабуть не з самого першого класу почав так шифруватись? Ти можеш пошукати його фото? -Коли? Прямо зараз? – я протер очі і подивився на годинник у мобілці, - о пів на другу ночі? -А що? Все одно і сам не можеш заснути і мені не даєш. Та і я сама відчуваю, що тепер не заспокоюсь, поки його фізіономію не побачу, хоча б дитячу. Я неохоче встав, увімкнув світло і поліз в шафу за старими фотографіями. В окремій стопці зберігались мої шкільні знімки. Я один, з друзями, з повним класом. Але як і очікувалося серед них не було жодної з Хмуріком. Зітхаючи, я безуспішно перебрав уже майже все, але раптом таки аж вигукнув від несподіванки. -О, знайшов! І як я про це фото забув? Переді мною була старенька потріпана фотокартка, де Хмурік, попри свою ретельну конспірацію, все ж таки попався у кадр. На перерві хтось із хлопців “дурів” зі своїм фотоапаратом, і встиг засняти Єгора перед якоюсь важливою контрольною. Хмурік щось зосереджено “зубрив” собі під ніс, тому й мабуть не помітив, як його зазнімкували. Почувши, що мої пошуки таки увінчались успіхом, жінка з ентузіазмом зістрибнула з ліжка і понеслась до мене.   Читати далі (на сторінку 5)...   Де купити?...   Ознайомитись з іншими творами автора...