Офіційний сайт письменника з Дніпропетровська
|
|
|
|
Офіційний сайт письменника з Дніпропетровська |
|
Дмитро Бондаренко, роман "Сімнадцятий поверх" сторінка 6 10 На роботу він все-таки пішов. Але першої ж зручної миті прожогом понісся до того клятого борделю. Навколо “веселого” будинку було не багатолюдно. Нечисленні перехожі йшли кожен у своїх справах і не звертали жодної уваги на хлопця зростом вище середнього, кароокого, з акуратною зачіскою та приємними, хоча можливо й не дуже правильними, рисами обличчя. Костя зайшов до сирого під’їзду і знов, як і тоді, побачив старі ковані сходи, пофарбовані зеленою фарбою. Він рішучо попрямував до вже добре знайомих йому дверей на першому ж поверсі і раптом просто вткнувся носом у табличку, що невідомо звідки взялася тут. - ТОВ “Спецстальтрейдинг” - прочитав він і від здивування відкрив рот. Що за чорт! Який ще в бісу “Спецстальтрейдинг”? Тут же бордель. Так, тут іще два дні тому був бордель! Самий найсправжнісінький притон із шлюхами! А ця табличка навіщо? Конспірація? Маскування? Ширма для невтаємничених? Костя натиснув кнопку дзвінка. Декілька секунд за дверима нічого не було чутно, але згодом залунали чиїсь важкі кроки. - Що треба? – на порозі з’явилася якась величезна масивна фігура. - А-а… е-е-е… - Костя помітно занервувався. – Скажіть, а Любу можна? Масивна фігура якийсь час щось собі міркувала, а потім дуже невдоволено буркнула: - Яка ще Люба? Ти що не бачиш, що тут фірма? “Спецстальтрейдинг” називається. І у нас тут Люб ніяких немає. У нас взагалі суто чоловіча компанія. Жінок не тримаємо. Щось ще? Фігура демонструвала явне незадоволення, тим що його потурбували, і ошелешеному Кості нічого іншого не залишалося, як тільки врешті сказати: - Що ж, вибачте. До побачення. - До побачення. Металеві броньовані двері добряче грюкнули зачиняючись. Спантеличений Костя не в силах був зрушити з місця. Містика якась! Що це означає? Може він переплутав будинок або під’їзд? Та ні, не
може бути. Тут така двоповерхова “катеринка” лише одна. Її навряд чи з чимось іншим сплутаєш. Чорт! Що ж йому тепер робити? Де шукати цю Любу? Та і де її тепер знайдеш?! Костя з усіх сил намагався зібратися з думками, що, мов у лихоманці, вихором закружилися у його голові. Щось там таке Кузьма згадував, що ці чортові борделі ганяють. Може так сталося, що їм довелося згортатися? Хм, може не дарма тут були оті мєнти, яких він тоді зовсім випадково, але дуже вчасно побачив через вікно, і від яких втікав, як очманілий того злощасного вечора. Точно – вони мабуть і закрили всю лавочку! Але мені… що мені від того всього, о Боже! Мені ж край, як потрібна Люба. Адже тільки вона одна-єдина може сказати чи хвора вона на СНІД чи ні? І це для нього тепер питання життя або смерті! О, Господи, що ж робити? Костя так заглибився у свої думки і переживання, що зовсім не звертав уваги, куди і навіщо він іде. Якісь люди, що снували навколо, якісь машини, і взагалі увесь цей гамір і толокнеча центру великого мільйонного міста наче враз припинили існування для хлопця. Він рухався вулицями і проспектом, як якась людина-невидимка, як привід. Але раптом… раптом його тіло нервово здригнулося, ніби пронизалося електричним струмом. Хлопець зовсім несподівано побачив перед собою якийсь напис, на якому величезними літерами значилося - “СНІД”. Ошелешений Костя не відриваючись дивився уперед. І раптом він, цей напис, почав дуже швидко рухатися кудись від хлопця. Костя зачарований, ніби магнітом притягнений, понісся слідом. І лише тут він нарешті усвідомив, що біжить зараз проспектом Карла Маркса за мініатюрним жовтим автобусом “Богдан”, на борту якого розміщена якась інформація про СНІД. Костя, як обпечений, летів за “Богданом” і єдине, чого у цю хвилину він жадав на цьому світі було наздогнати цей клятий автобус. О, Боже, що ж там написано, на його борту?! На Костине щастя рух по центральній магістралі Дніпропетровська удень дуже повільний. І зараз теж майже на кожному перехресті були пробки. Тож коли “Богдан”, швидко розігнавшись, змушений був вчергове зупинитися у великому заторі, Костя таки наздогнав його. Задихаючись від забитого після бігу дихання, він прочитав: “Єдиний спосіб дізнатися чи є в організмі ВІЛ-СНІД - пройти тестування, анонімно, конфіденційно та безкоштовно. Телефонуйте безкоштовно – 8-800-500-45-10”. Чорт, як же він досі не подумав про це! Щоби розрубити цей чортів гордіїв вузол і довідатися про все, що його так хвилює - треба просто зробити аналіз. І тоді не потрібно буде ніякої Люби. Аналіз все покаже! 11 По вказаному телефону Кості повідомили, що зробити безкоштовний анонімний і конфіденційний аналіз на ВІЛ можна у міському СНІД-центрі, що розміщений у інфекційній лікарні на Канатній вулиці. Ледве дізнавшись потрібну адресу, Костя швидко поклав трубку і тепер іще більше задумався. Чорт його знає, а чи справді все це, як вони кажуть, конфіденційно? А може у нього нічого й немає? Тобто немає ніякого СНІДу. О Боже, як же страшно робити цей аналіз! Це ж буде як вирок на життя або смерть. А може, якось так… Ну, тобто, нічого не робити взагалі. Жити мов ні в чому не бувало, і не думати про це. Ну ляпнув той здоровань у бежевому костюмі щось, ну порвався презерватив, ну подумаєш? Але ні… – Костя дуже важко зітхнув, - він так не зможе. Просто не зможе з цим жити. Постійно терзати себе невизначеністю… А--а-а! - він в серцях махнув рукою, - краще уже взнати все й одразу! Кості знову мимоволі подумалося про те, у яку небезпеку він втягнув своїх близьких, і тому врешті-решт дуже рішуче постановив. Все! Зараз же у СНІД-центр! Хай роблять аналіз. Скільки там – 2-3 дні і він все буде знати. І тоді уже або полегшено зітхне, або… Про те, що буде у другому випадку Костя боявся навіть і думати. Він уже і так переніс стільки потрясінь за останні дні! Костя подзвонив своєму безпосередньому начальнику - супервайзеру Тимуру і попросився бути відсутнім якийсь час. Затим рішучо рушив на Канатну вулицю. Канатна лікарня знаходилася в районі близькому до Центрального залізничного вокзалу, але в такій неприглядній глухомані, що у Кості мимоволі настрій спаскудився.
вишуканістю. Їхні ровесники у історичних пролетарських кварталах, яких ще повно лишилося у Дніпропетровську, нічого крім смертельної туги не викликають. Убогість і ницість, сморід і бруд – тут ніби нічого й не змінилося за останні сто – сто п’ятдесят років. А сьогодні ще й з гори, з боку Канатної інфекційної лікарні, по всій вулиці могутньою рікою розлилася каналізація. Кості довелося дуже пильнувати, щоби вдало перестрибувати острівками через цей смердючий потік і не замочити собі штани. І от під час виконання однієї з таких небезпечних вправ, раптом озвався Костин мобільник. Хлопець поспіхом дістався трубки. - Костянтин Стешенко? – залунав чийсь незнайомий йому голос. Голос був досить самовпевнений. - Так, це я. Слухаю вас… - Скоро зустрінемося. Не кашляй… - мовив незнайомець і поклав трубку. Костя збентежено глянув на номер телефону, того хто дзвонив. Дивно, але чомусь замість цифр дисплей показував якісь крючечки і загогулини. Номер телефону, з якого відбувся останній дзвінок “не визначався.”
Читати далі (на сторінку 7)...
Ознайомитись з іншими творами автора...
|
