Офіційний сайт письменника з Дніпропетровська

Дмитро Бондаренко, збірка оповідань "Дніпропетровськ і дніпропетровці"   Некрасива оповідання 1 Ні, вона зовсім не була якоюсь страхолюдиною. Ніс в Уляни був прямий. Вуха не стирчали. Губи і рот були цілком нормального середньостатистичного розміру. Але разом, зведене до купи на одному обличчі, все це виглядало чомусь дуже недоладно. Як ніби неправильно складений пазл, що дратує погляд. Так, Уляна була некрасивою і дуже добре це знала. Тому у своїй анкеті на сайті знайомств навіть і не пробувала вішати власні фото. Замість них розмістила там світлини своєї колеги по роботі – дуже симпатичної русявки Марини, у якої крім законного чоловіка було ще декілька таємних кавалерів. Купившись на Маринині фотографії, чоловіки одразу закидали Уляну своїми повідомленнями. Деяких дівчина одразу забракувала – все ж таки у неї було дві вищих освіти, а з декотрими почала переписуватись. Але це листування тривало недовго, адже розпалені апетитними знімками чоловіки наполягали на негайному побаченні, що звісно для Уляни було абсолютно неможливим ділом. Тож виходило так, що навіть в Інтернеті, на сайті знайомств Уляна так само страждала від самотності як і у реальному житті. Якось у розпачі і з образою в серці на всіх місцевих, вона взяла і написала декільком мужчинам, які жили не те що не в її місті, а навіть бозна де, у чорта на рогах. Може це тільки наші чоловіки такі, що їм одразу тіло подавай, та ще й красиве?! Може ж десь є й інші, яких цікавить не миттєвий секс, а просто нормальні людські стосунки? І як це не дивно перший же кому вона написала, їй одразу і відповів. Це був Родіон із Хабаровська. Вони одразу і дуже легко знайшли спільну мову. Виявилось, що їм подобаються одні й ті самі фільми, майже ті самі книги, і навіть погляди на життя у багатьох моментах дуже й дуже збігаються. Уляна літала на крилах щастя. Адже про такі душевні стосунки, хай навіть і без фізичної близькості, вона завжди і мріяла. Десь там далеко, на іншому кінці планети, жила людина із якою її серце билося майже в унісон. Піднесення тривало майже півтора місяці. А потім раптом Родіон перестав писати. О Боже! Дівчину охопив такий розпач і такий сум, що вона мало не захворіла. Так, мабуть він кинув її! Очевидно захопився якоюсь своєю землячкою, яка може і не так підходить йому душевно як вона, Уляна, але яка є поруч, і тіло якої близьке і доступне. Ех, чоловіки такі слабкі, такі помішані на цьому сексі! О Господи, він мене зовсім забув в обіймах іншої. Шість довгих днів тривало це жахіття, а на сьомий від Родіона раптом прийшло повідомлення. “Уляно, радість моя! По справах фірми я зараз у Москві. У зв’язку з фінансовою кризою начальство квиток на літак нам тепер не оплачує, і тому довелось їхати поїздом. Тож і не писав тобі так довго. Знаєш, я вирішив, хай мене звільнять, хай хоч що зроблять, але я обов’язково заїду на Україну, до тебе. Хоча б на день, хоча б на пів дня, але тільки б побачити тебе, друг мій єдиний і сердешний. Завтра вдень я буду у Дніпропетровську!” Прочитавши це Уляну знову охопив розпач, і можливо навіть іще більший ніж у попередні дні. Адже те, що Родіон нарешті озвався, майже повернуло її на вершину щастя, але думка про те, що він уже завтра збирається зустрітись із нею в реалі, мимоволі наганяла на дівчину паніку.   2 -Слухай, у тебе з головою все в порядку? – Марина була страшенно обурена. – Ти взагалі розумієш, що мені пропонуєш? Я тобі що, підстилка якась? -Мариночко, ну при чому тут це? Я тебе дуже поважаю і тільки тому дуже прошу про цю послугу. Родіон же думає, що я - це ти. Ну що тобі, важко всього один разочок із ним зустрітись? -Ні-ні, і не проси! – категорично заявила Марина. - У мене і без цього купа проблем. Чоловік, діти… -Кавалери, - інстинктивно підхопила Уляна і тут же затнулась. -Да, і кавалери! – почервоніла задоволено Марина. - Ось бачиш, у мене навіть просто часу немає щоб зустрітись із твоїм другом. -Ну Мариночко, я ж не просто так, я обіцяю замість тебе вийти на чергування п’ять — ні, хочеш, — десять разів. А ти в цей час можеш бути цілком вільною і робити що захочеш… -Ну, не знаю, - на цей раз Марина була уже не такою категоричною. - Мені тут якраз на наступному тижні хотілось би вирватись у одне місце… у робочий час… Ну добре… - врешті погодилась вона, - що не зробиш заради колеги. Давай розказуй, де і коли ви з ним зустрічаєтесь…   3 Але до самої останньої хвилини Уляна сподівалась на диво. Що з вагону московського поїзда вийде якийсь непримітний сором’язливий хлопець, лисуватий, в окулярах, товстенький, а можливо навіть і з фізичними вадами. Скільки таких людей, які в Інтернеті одні, а в реалі виявляються зовсім іншими. Такий хлопець, можливо, не сильно перебирав би харчами, і прийняв би її таку, як вона є. На вокзал, зустрічати далекого гостя, Уляна поїхала разом з Мариною. Вони домовились, що Уляна буде спостерігати за їхньою зустріччю з недалекої відстані. “Якщо Родіон виявиться не отим красенем, яким він представлявся на фото, то я може і сама зустрінуся з ним”, – потайки сподівалась дівчина. Але всі її надії розбилися вмить, щойно на перон вокзалу ступив ВІН. Родіон був   високим, статним, модно вдягненим брюнетом, який одразу ж заволодів увагою Уляниної подруги. Взагалі на відстані вони так гарно виглядали вдвох! Неначе пара фотомоделей з глянсового журналу. Уляна сумно проводжала парочку поглядом. На привокзальній площі Родіон весело жартуючи посадив Марину у таксі і вони покотили кудись у напрямку центру.   4 Після цього Уляна вже змирилася з усім. З Родіоном у неї все закінчено. Це було цілком очевидно, як і цілком беззаперечним фактом було те, що вони зовсім не пара. Тож коли через якийсь час від її подруги прийшла есемеска, Уляна сприйняла її уже як і належне. Марина писала: “Уляно, вибач, здається я закохалась. Родіон такий цікавий хлопець! Я розумію, тобі боляче, але сама подумай – у вас з ним все одно нічого б не вийшло.” Чи боляче було Уляні? Так, вона звісно передбачала такий розвиток подій – що у Родіона і Марини закрутиться справжня фізична любов. Єдине, дівчина всім серцем сподівалась, що коли він повернеться у свій далекий Хабаровськ, все знову повернеться на старе. І їхнє, неймовірно сердечне і цікаве спілкування через Інтернет продовжиться. Але зараз, після того, як вона побачила їх разом, таких недосяжно красивих і гламурних, після цієї есемески колишнє уже здавалось просто неможливим. Уляна написала Марині у відповідь: “Все нормально, Марин. Що ж, життя є життя. Я не буду вам заважати. Єдине, я б все ж хотіла хоч здаля на нього глянути наостанок. Коли у Родіона поїзд назад, і який вагон?”   5 Марина була так захоплена проводами свого нового бойфренда, що наступного дня на вокзалі зовсім забула про свою подругу. Вона ніжилась біля вагону у його прощальних обіймах, неймовірно щаслива, і просто не бачила нікого навколо. Навпаки всі інші люди мимоволі задивлялись на неї і Родіона. Адже вони так підходили одне одному! І так романтично виглядали разом на цьому вокзалі, біля від’їжджаючого поїзда дальнього слідування. Мов щойно зійшли зі сцени голлівудського фільму! Уляні теж було важко відірватись від них поглядом, але вона все ж змусила себе, і оминувши парочку, непомітно прослизнула у вагон. Вона і сама не могла сказати точно, чому задумала це – взяти квиток до Харкова на цей же самий поїзд, і в цей же самий вагон. Можливо все-таки вглибині душі ніяк не могла змиритися з думкою, що Родіон втрачений для неї назавжди. А може їй просто хотілось побути трохи поруч нього, хай навіть інкогніто. В принципі у неї навіть була можливість потрапити з Родіоном у одне купе – її знайома, яка працювала у білетній касі могла дістати їй майже будь-який квиток. Але Марина сказала Уляні лише номер вагону, і тому як там випаде з місцями - дівчина могла лише гадати. Випало в сусідніх купе, тобто їхні місця були лише через стінку, через тонку стінку купейного вагону. Улянине – в третьому, Родіона – в другому. Перші хвилини після відправлення стали для бідної дівчини неймовірно хвилюючими. Її серце билося так сильно, що ледве не вискакувало із грудей. Ось! Нарешті вони вдвох! І хай його уста ще не просохли від Марининих прощальних поцілунків, хай їх зараз розділяє це чортова міжкупейна перегородка, але він тепер як ніколи раніше близько біля неї! Такий далекий зі свого Хабаровська і такий рідний і дорогий! Поїзд переїхав міст через Дніпро, минув міст через Кільчень, але чимдалі від Дніпропетровська Улянине піднесення тануло мов сніг. Так, а що ж їй робити далі? Як же побачити його під час подорожі? Караулити на коридорі, чекаючи поки він піде курити у тамбур? А може він і не курить взагалі? Уляна   дуже добре знала які фільми любить Родіон, як він ставиться до багатьох важливих речей у житті, а про очевидну побутову деталь – чи курить він – вона й гадки не мала. Така, мабуть, особливість стосунків через Інтернет, коли люди знають партнера тільки з одного, “парадного” боку. Поїзд проминув Павлоград, Лозову, і уже навіть Мерефу, а Родіон і не думав показуватися із купе. “Оце мабуть Марина так виснажила його своєю любов’ю, що він бідненький спить тепер як убитий, і навіть до туалету не має сил вийти. Але, о Боже, що ж робити? Адже у неї квиток лише до Харкова!” У повній безнадії Уляна стояла біля вихідних дверей поїзда, який вповзав на величезний харківський вокзал і приречено чекала коли провідниця випустить її на перон. І раптом що це? У дівчини перехопило подих. Двері другого купе відчинились, і з нього вийшов одягненим її далекий хабаровський друг. “Напевно, відіспався і все-таки вирішив покурити на стоянці, у Харкові поїзд, мабуть, довго стоїть,” - вирішила про себе Уляна, краєм ока спостерігаючи за своїм інтернетним коханням, і боячись глянути на нього прямо. Але як виявилось, Родіон вийшов не покурити. На пероні його з нетерпінням чекав якийсь товстенький коротун зі плішивою головою. Уляна вийшла із вагону та зупинилась неподалік, роблячи вигляд, що зайнялась своїм мобільником. Натомість щосили напружила свої слух і зір. -Ну як?! Як вона? – було перше, що запитав схвильований товстун, мало не трясучи свого знайомого за плечі. -Все нормально, все пройшло нормально. Та перестань ти мене термосити! – Родіон вивільнився з обіймів надокучливого зустрічаючого. -А як… це? – товстун красномовним жестом обвів рукою навколо свого обличчя. -Так, на тих фото була саме вона, хоча у житті… ще набагато краще. Товстун сумно зітхнув: -Тобто ти вважаєш, що вона мені не пара? Красунчик трохи стушувався і опустив очі: -Ну, знаєш, я такого не казав… Але… -Ясно, – приречено зітхнув товстун. – Я так і знав! А ми ж так класно спілкувались по Інету! І треба – я її аж на хабаровській сторінці знайшов! Але… мабуть і справді, нема чудес на світі… Е-хе-хе… Добре, що хоч додумався і тебе замість себе послав. -Ну, чувак, я своє діло зробив, тепер твоя черга… -Так-так… я пам’ятаю, – сумно мовив товстун. – Все зроблю, як ти просив. Алібі для твоєї дружини буде просто залізне. -Ну от і добре! Що ж, я побіг… бо у мене ще стільки справ у нашому рідному Харкові… Я тобі подзвоню. -Так-так… щасливо… - товстун механічно потис на прощання руку своєму товаришеві і загублено поплівся пероном. Мабуть йому було все одно куди йти зараз, бо він прямував зовсім в інший від переходу бік. Некрасивий хлопець йшов такий нещасний, такий знедолений і принижений, що Уляні раптом стало його іще більше шкода, ніж себе. -Родіон! – гукнула вона йому вслід. – Родіоне! Зачекайте хвилинку!   Ознайомитись з іншими оповіданнями з цієї книги...   Де купити?...   Ознайомитись з іншими книгами автора...