Офіційний сайт письменника з Дніпропетровська

Перші розділи з роману Дмитра Бондаренка "РИБА НА ВЕЧЕРЮ" Частина I 1 - Ей, прокидайся! Тобі лист. Та прокидайся ж ти! Вже майже пів на другу! Я невдоволено протер очі - не дуже то приємно коли тебе будять у вихідні. Красуня-дружина з ласкавим докором дивилася на мене: - Слухай, ну ти і соня! Я вже і на ринок устигла збігати скупитися, а ти все спиш. Йшла ось додому і випадково заглянула у поштову скриньку. Дивлюся - а там лист. Тобі! На візьми, прочитай. Я, ще сонний, взяв у руки пухкенького конверта. Але, замість того, щоби читати, відразу ж жбурнув його під диван. Розімлілий після сну, я потягнувся до своєї коханої: - До біса лист! Аліно, я хочу тебе, а не якогось папірця! Спокуслива фігурка молодої дружини і її зваблива посмішка завжди змушували мене забувати про все на світі. А з ранку так і поготів... Аліна вчасно увернулася. Не встигши обійняти її, я не втримав рівноваги і звалився просто на підлогу. - Дурненький! - засміялася моя чарівна половина. Відійшовши на безпечну відстань, вона мигцем глянула у дзеркало. Рудоволоса красуня з ясно-блакитними очима дивилася на мене з відображення і, немов дражнячись, іще й легко погойдувала стегнами. Я різко підхопився з підлоги, не в силах більше стримуватися. Аліна ж, немов молода лань, що вгадала на хід уперед наміри хижака, який полює на неї, безпечно встигла вискочити у коридор. Наздогнав її я вже тільки біля холодильника на кухні. Пристрастно пригорнув до себе і поцілував. - Лист! Прочитай листа!… Її останні слова захлинулися під градом моїх шалених поцілунків.   * * * Кілька хвилин по тому ми голі сиділи одне проти одного. Я на стільці в одному кінці кухні, вона на табуретці – в іншому. - Ну чому знов не можна?! – обурювався я, в серцях скрушно хитаючи головою. Аліна ж відповідала: - Що ти як маленький, їй Богу! Ти ж прекрасно знаєш, що у кожної жінки є такій період щомісяця, коли вона не хоче, щоб її турбували. Невже потрібно вкотре повторювати ці прописні істини? Чи у тебе в школі були труднощі з анатомією? - Чому, знаю я все, - я скривджено надувся. - Тільки от чомусь ЦЕ у тебе дуже часто відбувається. - Раз на місяць, - Аліна розвела руками. - Хм. Невже ж оце минуло вже стільки часу з того останнього разу? - я щиро здивувався. – Диви, як швидко летить час! - Сам порахуй... Я спробував був зосередитися на цифрах, але всі підрахунки та обчислення майже одразу полетіли під хвіст собаці. Аліна вдягла блузку, яку я був у пориві пристрасті зірвав із неї, та мовила: - Вдягайся, а то застудишся. Літо поки що тільки на календарі цього року. Тож захворіти зараз – дуже легко. Я неохоче почвалав на пошуки свого одіяння. Ретельно оглядаючи все навколо, знайшов під столом труси. Майка висіла чомусь на підвіконні. Пошуки штанів не призвели ні до чого. Зовсім засмучений, я покликав на допомогу дружину: - Аліно, ти не бачила моїх синіх штанів, ну отих що з білими смужками? - А хіба ти їх одягав? Згадай, адже ти вискочив за мною, мов очманілий, прямо з ліжка. Я ляснув себе по лобі. Якого біса! Дійсно, її правда. Аліна, наче нічого не сталося, увійшла на кухню. У руках нетерпляче термосила конверта. - Ну, ти будеш читати цього листа чи ні? А то я його просто викину геть. Хоча, звичайно, може потім і шкода буде - адже прийшло з такої далечини... Я взяв конверт у руки. Написані непевною рукою англійські літери відразу ж впали у вічі. “Накагато Атцумі, Нагано, Японія”, - значилося на зворотній адресі.     2   Я спантеличено розірвав конверта. Якого дідька йому, цьому Накагато, від мене треба після стількох років мовчання! Аліна з неприхованою цікавістю зиркнула на пописані аркуші, які я дістав, але одразу ж розчаровано протягнула: - У-у-у! Тут усе по-англійському! Я нічого не розумію. - Цікаво, - мугикнув я. - А ти що хотіла, щоби японці тобі українською мовою листи писали, або російською? Дружина надула свої чарівні повні губки й удавано скривджено мовила: - Злий ти, піду я від тебе. Я кинув на свою кохану половину довгий багатозначний погляд із під чола і заглибився у читання. Читав я вголос, намагаючись одразу ж перекладати з англійської, але це, вочевидь, у мене не дуже виходило. За ці роки Накагато, як видно було, хіба зовсім на трохи просунувся у вивченні мови Шекспіра та й я сам, чесно кажучи, ніколи не міг похвалитися великим знанням її. До того ж японець писав ще й якимось досить незвичним та по-східному пишномовним стилем, що теж, само по собі, неабияк збивало з пантелику. Отже врешті-решт чимало речей доводилося додумувати самому, по ходу читання. Лист починався з таких слів: “Дорогий Кириле-сан! Спішу порадувати тебе однією звісткою, яка займає тепер мене усього так, що я хотів би нею з тобою обов’язково поділитися. Справа в тім, що я остаточно вирішив одружитися...” Я аж підсвиснув від несподіванки: - От іще порадував! Ну вирішив - так і женись собі. Я то тут до чого? Ну, гаразд, нехай йому… Читаємо далі... “Ця думка - одружитися, - вів далі Накагато у своєму листі, - чесно кажучи, завжди здавалася мені якоюсь ідіотською і я ніколи у житті не думав, що шлюб якимось чином може стосуватися і мене особисто. Тобто інші люди, ті що живуть навколо мене, звісно одружуються одне з одним, живуть разом, заводять дітей і таке інше. Що все це відбувається майже з усіма я звичайно прекрасно розумів завжди, але от себе я якось ніколи не бачив у цьому процесі. Я був цілковито байдужим до таких речей… І от раптом, зовсім несподівано, в один прекрасний момент я зрозумів, що хочу цієї великої події. Тобто, хочу одружитися! Знаєш, це було ніби якесь осяяння, ніби якесь тепле і велике світло спалахнуло раптом переді мною. І воно, це світло, кликало і вабило мене до себе так сильно, що я не мав жодних сил йому пручатися. Отже зараз думка про одруження вже не видається мені якоюсь безглуздою та фантастичною затією, якою вона бачилася мені раніше. Тепер я точно знаю, що цілком готовий для цього. Скажу навіть більше - оженитися, це зараз моє найпалкіше бажання. Воно повністю заволоділо мною і я вже ні про що і думати більше не можу, як тільки про оце саме.” - Кгм... Щось ніяк я не зрозумію тебе, Накагато! - спалахнув я знову, читаючи далі листа. – Усе це, звичайно, дуже прекрасно і зворушливо, про що ти зараз пишеш. Але, чорт тебе забирай, ніяк я не доберу, навіщо воно мені про все це знати?! Ну, знайшов ти собі у своїй Японії якусь маленьку японочку, закохався у неї по самісінькі вуха, жити без неї далі не можеш, але я особисто чим тобі можу зарадити?!!… Кгм-кгм, що ж, залишається читати далі, може по тому буде ясніше. “На жаль, - писав у своєму листі Накагато, - на шляху здійснення моєї мрії постали зараз деякі перешкоди. Якщо ти пам’ятаєш, Кириле, мій батько володіє невеличкою фірмою, у якій він пропрацював майже усе своє життя. Його найбільшим бажанням завжди було поступово ввести мене у свою справу, з тим аби я згодом перейняв керування фірмою з його рук. Для цього я повинен обов’язково закінчити моє навчання в університеті і потім відправитися у подорож до Європи. Справа в тім, що така поїздка є традиційним обов’язком для нашої родини. Так вчиняли у свій час і мій батько, і батько його батька. У нас вважається, що людина може вже обзавестися родиною і цілком віддатися своїй роботі тільки після того, як вона вивчитися і побачить світ. Я, звісно, теж ніяк не можу вчинити по іншому й от тепер, коли моє навчання в університеті закінчується я й собі збираюся у свою власну подорож до Європи. Дуже сподіваюся завершити все це скоріше, аби вже не вагаючись посісти відповідальну посаду у фірмі свого батька і... звичайно ж, одружитися! Саме так! Тепер цим бажанням я просто марю. Щоночі мені сниться один й той самий сон - моя прекрасна наречена у гарному весільному вбранні! Як це буде чудово, як захопливо! Ну, а поки… Поки мене чекає подорож до Європи. Я вже тут трохи вивчив деякі путівники та карти і прийшов до висновку, що мені найкраще почати моя подорож зі сходу, з України. Потім я планую виїхати до Польщі, звідтіля у Німеччину і далі у Францію. Щодо Англії я поки ще не вирішив, але гадаю що без неї ну ніяк не обійтися. Ти ж знаєш мою жахливу англійську. Тож зовсім було б непогано попрактикуватися у ній на її ж власній батьківщині. Отже, Кириле, сподіваюся незабаром тебе побачити. Тепер, коли я такий окрилений та піднесений, мені було б дуже радісно нарешті з тобою зустрітися - з моїм старим другом по листуванню. П’ятнадцятого червня я вилітаю до Києва. А шістнадцятого буду вже у тебе в Дніпропетровську.   P.S. Зустрічати мене не треба. Хочеться самому відшукати те місце, де ти живеш.   Щиро твій, Накагато Атцумі”   Я прочитав останні рядки і мій нещодавній подив від отриманого листа дуже швидко переріс у неабияке роздратування. Аж ось чого, значить, японська твоя морда, ти хочеш насправді! Не писав, не писав, значить, уже кілька років, а тепер от на - будь ласка! Найпотаємніші свої думки мені вирішив чомусь раптом довірити ні з того, ні з сього. А воно, бач як - виявляється все просто! Хоче цей самурайчик у мене на квартирі задарма пожити. А чого? Як за готель шалені гроші викладати - краще вже прикинутися дурником. Ну і японець! Простий як двері! Ніби ми з ним такі прямо друзі, що оце тільки вчора розсталися! Пише, мовляв, не турбуйся і не зустрічай - я до тебе сам у гості заїду. Ніби я оце не сплю і не їм, а тільки про одне й мрію - аби він приперся! Ні, таки справді, колись дуже-дуже давно я хотів з’їздити в Японію. Але це коли ще було! А тепер он, бач, і до мене у гості набиваються!     3   З Накагато Атцумі я познайомився багато років тому, з легкої руки моєї шкільної вчительки англійської. Лариса Євгенівна вела у нашій школі клуб друзів через листування і сама була чи не найпалкішою учасницею міжнародного спілкування поштою. - Послухайте мене, хлопчики і дівчатка, - казала вона нам. - Ви можете зараз задирати свої носики так високо, як вам заманеться, але послухайте мене - стару жінку, навчену досвідом. Ледве чи не єдиний спосіб для вас побачити світ, молодих телепнів і здебільшого дітей простих роботяг - це завести собі друга через листування. От уявіть собі, ви починаєте листуватися із яким-небудь американцем. Поступово, з кожним відісланим листом, ви обоє душевно стаєте все ближче і ближче один одному. Довіряєте друг другу різні свої таємниці, допомагаєте порадами, як краще поводитися у тій чи іншій життєвій ситуації. І от одного дня настає той щасливий момент, коли ви вже обоє просто сгоряєте від нетерпіння зустрітися один з одним, так би мовити наживу. А як це зробити? І отут або ваш американець приїжджає до нас, у нашу бідну неньку Україну. Чи – О, Боже милий! - він надсилає вам запрошення відвідати Америку! Уявіть собі - саму Америку! Після цих слів у нашої англійки на очах завжди з’являлися сльози. У неї був такий побожний та зворушений вигляд, ніби у самого найсправжнісінького американця під час прослуховування ним гімну своєї країни. - Ви тільки уявіть собі… Америка…! - Лариса Євгенівна з тремтінням у голосі замріяно здіймала очі кудись у невидимий простір. - Яка це прекрасна, яка це чарівна країна!… Утім, - відразу ж брала вона себе в руки. - Англія, Франція і Бельгія - теж дуже непогані варіанти. Так що листуватися і з їхніми мешканцями було би для вас теж не менш перспективно. Ну і звичайно, величезний плюс - це мовна практика. Скажу більше, - підсумувала була якось наша англійка, - той, хто не буде приносити мені на перевірку листи від свого друга по листуванню, більше чим на трійку у чверті з англійської мови може і не розраховувати! Буду стежити за цим строго! Останнім, однак, Ларисі Євгенівні можна було і не погрожувати. Наш клас і так прийняв рішення листуватися з друзями із закордону майже миттєво та цілком одноголосно. Крім того, що і сама пропозиція, треба визнати, була вельми привабливою, вирішальну роль тут також відіграла ще одна обставина. Річ була в тім, що всі хлопці, у тому числі і я, просто марили “нашою Ларисою”. Треба зазначити, що коли Лариса Євгенівна згадувала про себе як про “стару жінку, навчену досвідом”, то вона явно на себе наговорювала. Насправді ж, на вигляд їй було не більше тридцяти п’яти років, і до того ж вона була дуже й дуже привабливою блондинкою. Завжди носила плаття з такими запаморочливими вирізами, що чоловіки немов ті бджоли біля медоносних квіток, хмарами кружляли навколо неї. Було взагалі дивно, як при всьому цьому вона от уже скільки років все залишалася незаміжньою. Спокуслива фігурка чарівної учительки англійської вабила нашу палку та чуттєву підліткову натуру ще сильніше, ніж її дорослих кавалерів. У хлоп’ячій роздягальні на фізкультурі розмови тільки й точилися, що про “нашу Ларису”. Воістину, вона мала на нас майже магічний вплив. Гадаю, що якби Лариса Євгенівна покликала нас одного разу записатися у гурток юних дослідників комах та тарганів, то ми усі не роздумуючи зробили би це. Дівчата ж із нашого класу, само собою, теж зовсім не збиралися відставати від хлопців. Тому і вони раптом всі захотіли листуватися зі своїми закордонними ровесниками. Утворилася черга. А позаяк на всіх не вистачало адрес, що їх запропонувала Лариса Євгенівна, то вирішили розподіляти все строго. Спочатку друга для листування вибирали собі відмінники, потім ті хто мав “добре” з більшості предметів, а далі вже йшли і всі інші. Адреси з Північної Америки та Західної Європи розмели майже відразу. “Тихому середнячкові” ж, яким був я, залишився не найкращий вибір. Зосталися тільки Монголія, Албанія та Японія. Що ж, - подумав я - Японія все ж якось солідніше виглядає. Справді, дуже непогано було б туди з’їздити. Там же ж можна, наприклад, накупити дуже дешево усілякої там справжньої японської якісної побутової техніки – чи телевізор, чи магнітофон, чи ще щось. Отже врешті-решт я вибрав японця і ми почали листуватися. Після перших же отриманих листів у мене склалося таке враження, що напевне у Країні Висхідного Сонця теж був своєрідний конкурс на вибір друга по листуванню. І що теж, напевне, практикувався особливий розподіл адрес для пропозиції знайомства у залежності від успішності учня у школі. І от зовсім природно, що тихому середнячкові з України дістався абсолютно такий самий тихий середнячок, тільки японський. Накагато Атцуми, так звали мого друга по листуванню, “плавав” в англійській іще більше ніж я. Годинами мені доводилося розбирати його закручені карлючки. Його помилки при складанні речень були просто жахливими. “Наша Лариса” тим часом дотримувалася свого слова. Раз на два місяці вона збирала у нас листи від наших “іноземних друзів” із такою серйозністю та методичністю, ніби це були якісь контрольні роботи чи домашні завдання. Назад вона ніколи нічого не повертала. Можна було тільки уявити собі, яка колекція листів із найрізноманітніших куточків світу була зібрана у неї вдома! Але час минав. І от якось зненацька ми закінчили школу. Двоє з моїх однокласниць таки довели своє письмове спілкування до логічного завершення. Одна з цих красунь вийшла заміж за якогось канадця, інша за фіна. Мене ж моє власне листування довело ледве не до чортиків. Закордонні авіаконверти коштували дорожче звичайних наземних конвертів, які можна було слати до Західної Європи, а мій японець, навіть не зважаючи на всю мою старанність і постійність дописів, усе ніяк не поспішав запрошувати мене у гості. Тож з часом я якось поступово охолов до листування з Японією. Натомість із головою занурився у своє нове доросле життя, що розпочалося одразу ж по завершенні школи. Один із небагатьох із нашого класу я поступив до університету. Навчаючись там, якось непомітно закохався, одружився та зовсім і думати забув, що десь на цьому світі, хоч і дуже-дуже далеко, живе такий собі хлопець - Накагато Атцумі.   * * * - До речі, - запитав я у дружини, що крутилася весь цей час, поки я читав листа, перед дзеркалом, і наприкінці вже майже зовсім не звертала на мене увагу, - до речі, ти не знаєш, яке сьогодні число? - Сьогодні? - перепитала Аліна. Її брови дуже виразно вигнулися дугою. Потім вона майже проспівала своїм надзвичайно чарівним голоском: - Увага! Для сонь повідомляємо - сьогодні шістнадцяте червня! Я підскочив з постелі немов ужалений. І саме цієї миті пролунав дзвінок у двері.     4   - Це він! - я приречено опустився на ліжко. - Хто він? - Аліна нарешті відірвалася від свого дзеркала. Вона запитально вирячилася на мене. - Ну він, Накагато Атцуми. Цей хлопець із Японії, що надіслав оцього листа. Ти що зовсім не слухала того, що я тобі читав? Чортова наша пошта! Доставляє листи із запізненням у кілька тижнів! - Я піду відчиню, - Аліна метнулася до вхідних дверей. Не встиг я й доклепати, що і до чого, як вона вже жваво заклацала замком. - А це Ви і є, отой самий Накагато із Японії? - почув я збуджений голос дружини, що залунав з коридору. - Проходьте, проходьте, будь ласка. Кирило тільки-но прокинувся. А ось він уже і сам йде... Терпіти не можу гостей! А тим більше не званих, а тим більше тих, що прилетіли із самої Японії. Проклинаючи усе на світі, я демонстративно вийшов до коридору в одних трусах. До того ж навмисне іще більше розтріпав на голові свою зім’яту після сну шевелюру. Знай наших! Не думай, що якщо ти приперся без запрошення, то тебе будуть тут зустрічати із хлібом та сіллю! Це був японський хлопець із величезним, майже вище його зросту, рюкзаком за спиною. Але на мій подив і сам японець зовсім не був якимось коротуном. Несподівано досить високий та стрункий, з приємною зовнішністю він стояв біля дверей нашої квартири і досить відверто розглядав мою дружину. Аліна взяла моду ходити по квартирі в дуже спокусливому халатику, і зараз представник Країни Висхідного Сонця дуже уважно вивчав його мінімальну довжину. Він буквально таки “прикипів” поглядом на стрункі Алінині ніжки. І хай його розірве, там було на що подивитися! Аліна, очевидячки була явно улещена тим враженням, яке вона справила на гостя. Вся розчервоніла від задоволення, моя люба неприродно заметушилася та заквапилася. Японець же, здавалося, зовсім не відчував пікантності ситуації та мого приходу. Немов причарований він абсолютно нахабно продовжував любуватися моєю Аліною. І тільки нарешті, коли я голосно кашлянув, бухикнувши на весь коридор так що навіть скло у дзеркалі небезпечно задзеленчало, мій колишній друг з листування начебто отямився і запопадливо закивав переді мною головою: - О! Кириле-сан! Здраствуй! Я - Накагато. Я писать тобі листа. Я сподівайся, що ти вже знаєш, що я приїхать. Накагато розмовляв англійською мовою, але так перекручував слова, що навіть мені було важко стримати посмішку. - Ну проходь, чого вже там, - буркнув я і врешті-решт запросив гостя увійти. Поки я одягався, Аліна розважала Накагато у вітальні. Хоча як їй це все вдалося – виглядало цілковитою загадкою. Слово честі, обом легше було б спілкуватися за допомогою жестів, аніж розмовляти мовою сера Пола Маккартні. Коли я нарешті вдягнувся і вийшов до вітальні, то застав цю парочку за “жвавою бесідою”. Аліна щось збуджено щебетала про наші місцеві порядки, врешті-решт цілком перейшовши на російську, а Накагато немов зачарований, ані на мить не відривав від неї своїх чорних очей. У відповідь на будь-які запитання гість тільки схвально кивав головою, очевидячки, не розуміючи жодного слова із тих, що йому говорять. Хіба що дуже захоплена чимось жінка могла не помітити цього. Я всівся поруч із дружиною. І тут Накагато довелося таки звернути свою увагу і на мене: - Якщо можна, Кириле-сан, щоб ви показали мені ваше місто просто зараз. Мені так усе цікаво тут, у вас у Європі. Я прочитав у путівнику, що Ваша країна має багато надзвичайних речей, і що у вас така багата історія! Я, знаєте, все хотів би побачити і нічого не пропустити. Я знизав плечима. Ну гад, диви, спочатку просто роздягає мою дружину поглядом, а потім ще й каже, що мовляв, у нас є на що подивитися. Ще б пак є на що - на наших жінок! І як же ти швидко забув, японська твоя морда, про свою далекосхідну наречену. Що ж, зрозуміло, раз із очей геть, і то і з серця також! Я скреготнув зубами від злості, але вголос змусив себе сказати щось привітне: - Слухай, Накагато, ти ж мабуть з дороги притомився? Потрібно ж відпочити, одіспатися. І, зрештою, - я звернувся до японця, як дуже привітний хазяїн, - знаєш у нас так не заведено, щоби тільки приїхати оце і одразу ж кудись там бігти, летіти щось дивитися. У нас прийнято посидіти, випити, закусити. Обговорити всі, так би мовити, проблеми… Розігруючи із себе саму гостинність, я пильно стежив за гостем. Очі японця, ніби у злодія, бігали туди і сюди й майже безупинно він кидав на “мою половину” аж занадто відверті погляди. Здавалося, і хвилини не міг би всидіти без того, щоби не замилуватися ще й ще раз її принадами. - Ну що ж, якщо так прийнято... Традицій потрібно обов’язково дотримуватися, - японець погоджуючись закивав головою. Тут вклинилася і Аліна: - Кириле, треба сходити й купити чогось особливого до столу. Щось такого нашого, національного. Приміром, вареників, чи то пампушок із часником до борщу. Можна звичайно навіть горілки з перцем. Ви, Накагато, коли-небудь їли вареники? А горілку нашу, українську, пили? - О! Вареники! Горілка! - Накагато награно оживився і зовсім по-театральному сплеснув руками. Неважко було здогадатися, що ці слова йому абсолютно нічого не промовляли. Однак, щоб догодити моїй дружині він, здавалося, був готовий розхвалювати усе, що завгодно. Я насупив брови і зробив вигляд, що зовсім не чув останніх слів Аліні. Ага, ще чого не хватало! Залишити дружину наодинці із цим азіатом, який, може, тільки і чекає приступної хвилини аби дістатися до її тіла. Ну вже ні! Дзуськи! - Кірюшо, ну сходи скупися, - Аліна з мольбою глянула мені у вічі. - Я так утомилася після цього базару вранці. Не забувай, що поки ти одсипався у свій вихідний, я вже всі ноги собі одходила на цій проклятій Озерці. Наш Центральний Ринок - це ж Содом і Гоморра! Звичайно, якби я знала, що у нас буде такий цікавий гість, то обов’язково би купила там усе, що потрібно. Кірюшо, ну сходи, прошу тебе. Пройдешся до магазину, усієї то і справи, що туди та назад. Я кинув похмурий та майже замогильний погляд на нашого несподіваного гостя і не сказав нічого. А Аліна раптом пильно глянула мені у вічі: - Ти що, ревнуєш мене до цього? - вона кивнула своєю чарівною маленькою голівкою убік широковидого японця. Я спалахнув: - Я ревную?! З чого це ти взяла? До цього от азіатішкі?! Ну, ти мене насмішила! Я вичавив із себе силувану посмішку: - Так, добре… Гаразд, що ти там хотіла, щоб я купив? Давай-но складемо список...     5   Хай там як, але я все ж постарався купити потрібне якнайшвидше. Касирка найближчої крамниці з подивом вирячилася на мене, коли я, захеканий від бігу, нервово вихопив у неї з рук ще не сповна відлічену здачу, та блискавично втік. За сім з половиною хвилин я вже був біля дверей своєї квартири. - Оце так так! Ну, ти даєш! - щиро здивувалася Аліна. Вона ошелешено дивилася на моє обличчя, з якого градом котилися краплі поту. - Зазвичай, якщо ти йдеш за покупками, то раніше ніж через пів години ніколи не повертаєшся, а тут така спритність! Я не став вдаватися у пояснення і ледве ввійшовши до кімнати мимоволі почав шукати очима Накагато. Японець сидів у тій самій позі й на тому самому місці, де я і залишив його. Тільки тепер він ніби вдавав, що зацікавлено вивчає обстановку у нашій квартирі. Мені прямо у вічі він чомусь боявся дивитися, так ніби відчував за собою якусь провину. Хоча звісно, можливо мені усе це тільки показалося, добряче захеканому після біганини по магазинах. Стіл накрили швидко. І я, і Аліна зголодніли вже на цей час до самих чортиків, а отже і особливо мудрувати не хотілося. Зварили національні напівфабрикати - вареники від фірми “Геркулес” та розігріли борщ. Японець очевидячки теж був зовсім не проти підкріпитися. Утрьох ми налетіли на їжу немов зграя голодних вовків. Через буквально якихось десять хвилин і горілки з перцем, й вареників, і борщу наче й не було. Розморені й ситі, ми розвалилися на дивані не в силах навіть і підвестися. Японець почав куняти. Він несамовито тер очі і вже не минало і хвилини щоби він дуже солодко не позіхнув. - Вибачте, але я таки мабуть дуже стомився... Цей важкий довгий переліт і переїзд... - останні слова Накагато вимовив уже перебуваючи глибоко уві сні. - Ох і слабеньким виявився ж цей япошка! Куди йому до нас! - я задоволено відкинувся у кріслі. Гість, що згорнувся калачиком на дивані, являв собою жалюгідне видовище. - Чого ти хизуєшся, не розумію? Ти ж бачиш - людина з дороги, втомилася. А ти його в якісь свої дурні змагання втягуєш. Ну, скажи, хто тебе просив піднімати тости один за одним? Хто його примушував пити, примовляючи: “Пий до дна, пий до дна!”? Бач, скористався з того, що він людина культурна і не може тобі ні в чому відмовити, а ти і радий-радесенький! Дружина розсерджено надула губки і відійшла до вікна. Я потягнувся, щоб обійняти її та заспокійливо прошепотів на вушко: - Не сердься. Я ж забув, що в тебе зараз місячні і ти тепер така дратівлива… Аліна спалахнула: - Немає в мене ніяких місячних! Ще рано. - Як рано? Ти ж сьогодні вранці сама казала, що почалися, - я був щиро здивований. - Я пожартувала, - мовила моя люба, - просто мені не хотілося саме сексу. Розумієш, я прагнула лише пестощів, ласки… Я розплився у котячій усмішці і багатозначно підморгнув коханій половині: - То може ми усамітнимося у сусідній кімнаті, га? Поки цей чортовий гість дрихне отут на дивані. А я, до речі, теж от хочу ласки, ще з самого ранку! - Ні, ні, Кириле, - запротестувала Аліна, - ми його розбудимо. Тим більше там оце жахливе ліжко, у тій кімнаті. Воно ж скрипить просто нестерпно! Я відмахнувся: - Та не прокинеться він! Бачиш, спить як хом’як. Це ж не жарти тобі - після таких перельотів та переїздів спорожнити майже цілу пляшку перцівки! Ні, раніше завтрашнього вечора і не прокинеться, точно тобі кажу. - Ні, Кириле, я все одно не можу. Мабуть переїла з незвички, не знаю, така якась важкість у животі. Ліпше давай помізкуймо, що нам робити далі із цим нашим шановним гостем, коли він прокинеться? - А що робити?! - я спалахнув, роздратований черговою Аліниною відмовою. - Мені з ранку завтра на роботу. Так що проспиться - і випхаємо його від нас куди подалі. - Ні, Кириле, так не можна. Він же ж – гість! Тим більше іноземець. Що він там казав, що хоче подивитися наше місто? А я ж все одно безробітна, цілими днями дома сиджу. Вільного часу – хоч греблю гати, після того, як закрили нашу фабрику. То може і покажу японцю якісь визначні дніпропетровські пам’ятки та місця? Треба бути ввічливими з туристами. Що він про нас подумає? - Які ще визначні місця?! Що ти йому будеш показувати? Наш центральний ринок – Озерку чи пам’ятник Леніну біля універмагу? Я роздратовано налив собі повну чарку горілки з перцем і залпом випив. Скривився. Від нестерпної гіркоти перехопило подих. - Ось на, візьми закуси. - Аліна співчутливо сунула мені під носа солоного огірка. Я скривився ще раз. Огірок виявився ще гіркішим за горілку. - Тьху! Я виплюнув прямо на стіл. - Бр-р-р! Ти зовсім п’яний. Краще йди спати. Аліна гидливо поморщила свій маленький носик і відвернула голову у бік. Я хотів був лагідно пригорнути її до себе, але знову, вже вкотре за сьогодні, не розрахував своїх сил. Впав, просто по-ідіотському розтягнувшись по підлозі. - Тихіше, гостя розбудиш! - почув я над собою роздратований шепіт Аліни. - Пішли краще спати.     6   Наступного дня я прокинувся з важкою головою. Нестерпно мучила спрага і понад усе хотілося спати. Дружина розплющила очі. Побачивши, що я спішно вдягаюся, сонно усміхнулася: - Ти вже на роботу? - А то куди ж? Чорт би забрав цю контору! Кожного божого дня доводиться теліпатися у таку рань! Аліна заплющила очі і знову занурилася у солодку дрімоту. Я ледве придушив позіхання і пройшов у велику кімнату. Японець спав як дитя, згорнувшись калачиком на дивані. Я насупив брови. І коли це Аліна встигла йому послати? Щось я такого не пригадаю. Наскільки я пам’ятаю, Накагато як був одягнений, так і заснув одразу ж на дивані. Невже вона його п’яного та сплячого сама роздягала, щоб укласти у приготовану постіль? Не знаю чому, але я раптом занервував. Серце моє шалено забилося і різні дурні думки немов очманілі полізли у голову. Щоби якось відволіктися, я розпочав ранкові процедури. Голився так відчайдушно, що не один раз порізав собі обличчя. Але мені було наплювати. -Аліно, я пішов на роботу, а ти вже, так і бути, нагодуй сніданком цього чортового туриста, а потім відправляй його на всі чотири боки. Куди він там хотів далі? До Польщі? От і добре. Посадиш його на сьогоднішній варшавський поїзд і нехай собі їде, куди хоче. Не вистачало нам його ще й годувати! Останню фразу я приплів спеціально для того, аби Аліна не запідозрила мене у тому, що я... Ну, власне, що я не дуже то довіряю отим всяким людям зі Сходу, та й узагалі всяким “не нашим”. Ні, не те щоби вони там щось поцупили чи зробили не добре, а так, узагалі не довіряю. Я глянув на годинник. А хай його розірве, знову спізнююся! Поспіхом поцілував сонну дружину і вилетів у коридор. Метро зустріло мене, зіпрілого після бігу по вулиці, живлющою прохолодою. Підземка у нашому місті ще дуже коротка – всього лише шість станцій, тож і пасажирів їздить не багато. Я заскочив у вагон і з насолодою опустився на м’яке дерматинове сидіння. Напроти мене усамітнилася якась парочка. Він - величезний негр. Вона – маленька худорлява витончена блондиночка. Африканець заграбастав білявку своїми величезними ручищами, немовби ясно показуючи усім, що дівчина належить саме йому. Зухвало дивився він своїми великими чорними-пречорними очима на всіх інших людей у вагоні. Нечисленні пасажири сконфужено відводили погляд. Сто чортів! - подумав я зі злістю. І негр, і білявка мимоволі нагадали мені про вчорашні події. Японці, звісно, не негри, але теж дуже собі на думці. Ет, це все моя клята робота! Через неї, бач, довелося залишити власну дружину сам на сам з іноземцем! До речі, а як він, мерзотник, учора ввечері дивився на мою Аліну! Прямо всі очі поламав собі. Так і їв її поглядом. Звісно, я не спорю, завжди приємно, коли твоя законна половина має успіх у інших чоловіків. Аякже, власне самолюбство неабияк можна потішити – бо ж відхопив таку кралю! Але, святий Боже, так і до біди не далеко! Кров ударила мені у голову і шалено запульсувала у скронях. Диктор врешті-решт оголосив кінцеву станцію “Вокзальна” і всі пасажири юрбою поспішили до вихідних дверей. Негр на останок ніби вирішив остаточно “вбити наповал” усіх навколишніх. Із підкреслено нахабним виглядом він узяв та й привселюдно поцілував свою блондинку. Великими своїми чорними губами. Мене аж перетрясло усього від люті. Але і я, і інші пасажири лише мовчки знесли образу. І тільки якийсь старезний зовсім дідок, який вже ледве і ногами човгав, стиха процідив крізь зуби: - От гади, понаїхали всякі на нашу голову, ще і дівок наших цілують!     7   Роботу у фірмі з продажу оргтехніки та комплектуючих, де я працюю, не можна назвати важкою. І справді, я не тягаю на собі з ранку до ночі якісь важкі мішки, як це доводиться робити деяким. Я не ризикую щохвилини життям, як це випадає шахтарям та будівельникам. І врешті-решт я не мокну під дощем та снігом у непогоду. Ні, звісно, я працюю у сухому та зручному, влітку прохолодному, а взимку теплому, офісі. І все ніби нічого, але… Але, Боже ж мій, до чого нудно день у день робити одні й ті самі речі, виконувати одні й ті самі одноманітні завдання! Коли я відгукнувся на оголошення у газеті з дуже інтригуючим закликом: “Потрібні молоді люди з вищою освітою для цікавої роботи на комп’ютері” то зовсім і гадки не мав, що доведеться насправді займатися абсолютною рутиною: роздруковувати на принтері документи на товар, виписувати рахунки на оплату, заповнювати накладні... Отже, якби не було можливості хоч іноді, коли нема начальника, пограти на комп’ютері у тетріс або розкласти пасьянс “Павук”, то від одних і тих самих одноманітних робіт, що їх доводилося виконувати день у день, можна було б просто збожеволіти. Ось і сьогодні з ранку я як і завжди сів за свого комп’ютера і налаштувався на звичайнісінький собі нудотний робочий день. Але не встиг я ще і відкрити першу необхідну для роботи програму, як до мого столу із самим серйозним виглядом підійшов наш начальник: - Кириле, ось тобі дані… Приготуй рахунок на цю організацію. Потім відвезеш його прямо до них, у офіс... Я здивовано глянув на шефа. Ще такого не було у нашому сервісі, щоб ми розвозили рахунки клієнтам по їхніх офісах. Ми ж не якась там кур’єрська служба доставки! Мій подив начальник розвіяв дуже швидко: - Розумієш, дуже гарне замовлення вимальовується. Хоче один тут клієнт придбати у нас цілу партію комп’ютерів. Але є одна невеличка заковика. У цього замовника, до речі це - державна установа, якраз як на зло папір у факсі закінчився, тож ми йому не можемо навіть рахунок скинути для оплати. А їм терміново треба. Тож просять, щоби ми доставили наш рахунок у їхню організацію нарочним. Сказали, що якщо встигнемо підвезти до обіду, то вони оплатять нам, а якщо не поспіємо - то вони взагалі нічого купувати у нас не будуть. Їм, бач, потрібно саме зараз і терміново. Завтра в область приїжджає Міністр освіти і вони всі там тепер просто на головах ходять, бо ж хочуть у найкращому світлі виставитися перед начальством. От мовляв, як у нас чудово проходить шкільна реформа: облаштовуємо комп’ютерні класи і таке інше. Розумієш, післязавтра міністр поїде і тоді на цю справу їм ніхто навіть і копійки іржавої не виділить... А зараз навіть гроші знайшли під це. Тож давай, дуй якомога швидше у цей, як його там… ага, відділ освіти і відвези їм рахунок. Нехай платять скоріше… - Добре, їду, - я щиро зрадів такій, зовсім несподіваній можливості вирватися з остогидлого офісу хоча б на якийсь час. Однак заради того аби виглядати перед директором небайдужим працівником, який всім серцем вболіває за справи фірми, я досить вдало напустив на себе стурбований вигляд. - Так, але ж як я залишу свою роботу? Хто ж буде виписувати рахунки і накладні? - А, нічого! - махнув рукою начальник, вочевидь задоволений моєю заувагою. - Їдь, тут таке солідне замовлення, що інші почекають. Двадцять новітніх супердорогих комп’ютерів! Якщо все вдасться, я тобі премію виплачу...     8   Маршрутка була майже заповнена, і люди, що сиділи у ній нетерпляче визирали з вікон. Чекали на останнього пасажира, щоби нарешті вже можна було їхати. Цим останнім і довгоочікуваним виявився саме я. Щойно я протиснувся на останнє незайняте місце, як водій вже завів мотор і машина різко рвонула вперед. Я поліз до кишені по гроші аби оплатити проїзд, але раптом рука мого сусіда, що сидів ліворуч дуже багатозначно лягла поверх моєї руки: - Кириле! Привіт! Як добре, що я тебе зустрів... Від несподіванки я нервово здригнувся і мимоволі глянув убік, на свого сусіда по сидінню. Так, жодних сумнівів не було. Переді мною був Антон Білий. Мій колишній однокласник мав досить таки специфічний хриплуватий та водночас дуже різкій тембр голосу, за яким його просто неможливо було сплутати з кимсь іншим. Але, звісно, найголовнішою особливістю Антона було те, що у розмові, одразу ж після привітання, він завжди переходив прямо до справи. І хоча у мене з ним, бачить Бог, ніколи не було жодного спільного діла вигляд у Антона під час розмови завжди був до неможливості багатозначний та діловитий. Ну, хочеться людині покорчить із себе “серйозного бізнесмена” і що ти з цим поробиш! - Слухай, Кириле, - Антон сьогодні, як і завжди, почав із абсолютно загадковим виглядом. - У мене тут одне дільце є, просто супервигідне. Є дуже велика партія контрабандних сигарет... Усі пасажири маршрутки, немов по команді, повернули голови у наш бік і стали уважніше прислухатися. Але Антон звик розмовляти дуже голосно, тож аби зрозуміти, про що він, власне, веде мову не треба було прикладати жодних зусиль. Все, що зараз казав мій колишній однокласник було добре чутно навіть водієві. - Отже, потрібен гарний оптовий покупець. Такий гуртовик, щоби можна було збути йому одразу всю партію. Ти ж, сподіваюся, розумієш, що від мене буде гарна винагорода... А товар класний! Шкода, що ти не куриш, а то міг би сам оцінити. Антон із захватом почав розхвалювати свою “контрабанду”. Але я його зовсім не слухав, і хіба єдине заради пристойності кивав головою та іноді щось там підтакував. Думки мої насправді були зараз далеко звідси і були вони всі чомусь дуже тривожними. Як там Аліна вдома? Відправила вже нашого японського гостя? До речі, о котрій годині відправляється поїзд на Варшаву? Здається, десь біля полудня. Може, він таки нарешті виїхав, цей нежданий “друг по листуванню”, і тепер мені можна полегшено зітхнути? А хай його розірве! Швидше б закінчився цей клятий понеділок! Щоби можна було скоріше повернутися додому, у затишне сімейне гніздечко... Адже там чекає красуня - молода дружина. От би ніколи не ходити на роботу, а тільки днями і ночами безперервно ніжитися в її обіймах. Е-е-ех! І так на душі паскудно, а тут іще цей Антон зі своїми сигаретами… - Так я тобі кажу, обов’язково запиши мій телефон, - сидячи поруч зі мною, мій колишній однокласник підштовхував мене ліктем. - Запиши й обов’язково дзвони якомога скоріше. Ти ж розумієш, такий супертовар і по таких смішних цінах довго залежуватися не буде... Вийшовши у центрі біля ЦУМу, ми розсталися нарешті тільки після того, як Антон просто таки змусив мене записати з десяток телефонів, за якими із ним можна зв’язатися. З мене була взята ледве не урочиста клятва у тому, що я обов’язково дістану Антону покупця на його сигарети, чого б це мені не коштувало. - Ну добре, бувай… – врешті-решт після довгих наполегливих переконань мій завзятий колишній однокласник таки залишив мене у спокої. - Бувай... - пробурчав я йому у відповідь і щойно Антон зник посеред юрби, як я одразу ж жбурнув усі ці його папірці з номерами телефонів у найближчу урну.     9   Доручення шефа вдалося виконати досить швидко. Але назад, на нудну роботу, я вирішив не поспішати. Було б нерозумно не скористатися з такого зручного випадку побайдикувати! Адже ж цілком можна потягнути час, прогулявшись по центру пішки. Я купив собі у бабусь пиріжків із картоплею і неквапливо рушив проспектом. Ух, і багато ж народу у центрі! Особливо у будні. Я оглянувся довкола. Хоча справжнє літо за погодою тільки розпочалося у цьому році, однак перехожі дівчата та молоді жінки на вулицях уже здебільшого встигли зорієнтуватися. Поспішаючи підставити сонцю якнайбільше свого прекрасного тіла, вони лишили на собі хіба що чисто символічне вбрання. Поглинаючи пиріжки, я захоплено зупиняв свій погляд то на одній, то на іншій красуні, які раз у раз стрічалися мені ледве не на кожному кроці. Еге ж, такої кількості чарівниць на вулицях, як у Дніпропетровську, ви, мабуть, не знайдете ніде у світі! П’янкий коктейль із українсько-російско-єврейско-польско-татарської та один-єдиний Бог відає, якої ще крові виводить наше місто на найпередовіші місця по кількості красунь на душу населення. І це ж цілком очевидно, досить тільки вийти на вулицю! Я йшов центральним проспектом імені Карла Маркса і безперервно крутив головою на всі боки. О боже, яка брюнетка! А он блондинка яка пішла! Така точно своєю красою кого завгодно може звести з розуму. Ну, а ось ця шатенка, що йде з якимсь брюнетом просто переді мною - теж треба відзначити дуже і дуже нічого собі. Шкода правда, що обличчя її поки не маю змоги розгледіти. Але ж і пощастило тобі однак, чорнявий! Вже хто-хто, а я то точно знаю, якими бувають ці руденькі! Я інстинктивно прискорив ходу. Захотілося раптом обігнати цю парочку і встигнути побачити, ну хоча б мимохідь, обличчя дівчини. Це ж просто неможливо, щоби власниця такої чудової фігурки мала б якесь некрасиве та гидке личко. Ну, що я казав, так і є... Яка приємна усмішка!... Що-о-о?!!! Я ледве не скрикнув від подиву. Спокусливою шатенкою виявилася не хто-небудь інша, як моя ж власна дружина. У чорнявому хлопці я тепер без труда розпізнав свого непрошеного гостя з Японії. Хоча я майже нагнав парочку впритул, однак мене самого, як видно було, зовсім не помітили. Аліна щось зосереджено розповідала Накагато, і вони обоє, здавалося, не дуже то й поглядали по сторонах. Ех, треба було б мені тоді до них просто підійти! Але ж якийсь черв’ячок ревнощів раптом настирливо почав гризти мені душу і я вирішив до часу не видавати себе. Підстраховуючись я трохи відстав на безпечну відстань, з надією на те, що у натовпі перехожих центрального проспекту можна довго лишатися непоміченим. Цікаво, куди вони йдуть? Невже Аліна і справді потягла цього японця показувати місто? Цікавість помножена на ревнощі так заволоділи мною, що я і думати забув, що триває мій робочий день. Тим часом парочка завернула до якогось кафе просто неба, що містилося прямо на проспекті. Аліна і Накагато зайняли вільний столик і замовили собі щось із меню. Намагаючись ні чим себе не видати, я нишком перебіг через дорогу і присів на лаву на бульварі. Звідси було добре видно майже всі столики кафе. Мене ж, як я сподівався, з іншого боку проспекту було важко помітити. Ховаючись у тіні густого листя дерев, я став спостерігати. Картина постала моїм очам досить таки дивна, якщо не сказати більше. Аліна сама нічого не їла. Але мало того, вона, очевидячки, нічого і не замовляла для себе. Моя дружина тільки сиділа схрестивши руки на грудях, і якось дуже по-особливому дивилася на Накагато. Такою відстороненою до усього іншого світу я її ще ніколи не бачив за все наше недовге сімейне життя. Перед Накагато ж навпаки офіціант поставив величезну тарілку з дуже апетитними шматочками смаженої курки, та ще чогось, теж дуже смачного. Японець із явним задоволенням жадібно накинувся на їжу. “От гад! - розлютився я. – Сам, значить, жере, аж напихається, а моїй дружині навіть і соку якогось там нещасного не купив!” Я піймав себе раптом на тому, що у мене рясно течуть слинки. Хоча я й, звісно, і підкріпився зовсім нещодавно пиріжками, але цієї хвилини відчув чомусь просто нестерпний голод. Нервово крутячись на лаві, я майже підстрибував з місця: “Ну постривай же у мене, самураю нещасний! Я тобі, японська твоя морда, ще покажу, де раки зимують!” Захотілося раптом уявити собі щось таке жахливе-прежахливе, що я міг би заподіяти цьому Накагато, але у голову чомусь нічого не йшло. Фантазія зовсім полишила мене, але натомість цілком захопили у полон злість та неймовірне роздратування. Японець, немов крокодил, проковтнув усе дуже швидко, не встиг я навіть і оком моргнути. Парочка збиралася вже йти геть, і офіціант бачачи це, підійшов до їхнього столика за оплатою. І тут уже сталося таке, що просто убило мене наповал. Моя Аліна, зі спокійнісінькім і незворушним виглядом дістала свого гаманця і розплатилася за все-все, що пожер отой клятий японець! Ну, це вже, людоньки добрі, просто ні в які рамки не лізе! Я підскочив із лавки та рвонув було до літнього кафе… Потім повернувся назад і врешті як у лихоманці забігав туди й сюди. Просто не знаходив собі місця, не міг підшукати навіть і слів таких, щоби виразити сповна свій стан. Тут докупи змішалося все: і шок, і досада, і гнів, і ревнощі - все разом узяте навалилося раптом як одне ціле і неначе помутило мені розум! Сто чортів! А хай його розірве! Платити за якогось... за якогось... Не відомо кого! І чим тільки цей япошка так підкорив мою Аліну, що вона отак от спокійнісінько розстається із грошима! Бач годує його, напуває, роздягає, коли він п’яний, і в постільку кладе! А можливо… можливо навіть потайки від мене… і пестить! А чорт би побрав мою роботу!!! Тут я нарешті таки згадав, що йде мій робочий час і мені потрібно обов’язково з’явитися до свого начальника для звіту. Тримаючи відстань, я “провів” Аліну і клятого японця до зупинки маршрутного таксі. Пересвідчившись, що солодка парочка сідає у машину в напрямку до нашого дому я бігцем кинувся на роботу...   Що було далі, читайте в книжці "Риба на вечерю".   Де купити?   Ознайомитись з іншими творами автора...